Королівський прусський чавуноливарний завод у Берліні (Königliches Preußisches Eisenwerk Berlin) починався не з гулу печей чи виготовлених виробів, а з сумніву: чи можна взагалі змусити чавун працювати на промислові потреби та на мистецтво водночас? Але спочатку цю ідею перевірили у 1796 році у промисловому місті у Сілезії – Глейвіці (Gliwice). Коли система довела, що ідея – реальна, виробництво працює, почалася робота в столиці. У Берліні до справи долучилися майстри Йоганн Крігар (Johann Krigar) і Вільгельм Штіларський (Wilhelm Stilarsky). Далі на berlin1.one.
Про те, як Берлін відкрив перший індустріальний завод
Щоб створити державний чавуноливарний завод за моделлю першого підприємства у Глейвіці, у 1803 році Пруссія викупила шліфувальний і полірувальний млин на річці Панке. Його розташували за Оранієнбурзькими воротами – тоді це була околиця міста. Згодом, коли Берлін почав розростатися, цей промисловий майданчик отримав адресу Інваліденштрассе (Invalidenstraße), 92.
Щоб запустити виробництво, граф фон Реден залучив до Берліна двох цінних фахівців – Йоганна Крігара та Вільгельма Штіларського. Саме вони мали спроєктувати технологічну основу майбутнього підприємства. У 1804 році на берлінському Королівському чавуноливарному заводі вже запустили дві тигельні печі та одну вагранку. Виробництво тоді стартувало зі скромних масштабів, але поступово почало набирати потужність. Обсяги склали понад 700 кілограмів, а кількість працівників суттєво збільшилася.
Коли чавун став художнім матеріалом?
Вільгельм Штилярський вже мав досвід роботи на іншому заводі, але на новому місці йому довелося враховувати нові умови та потреби. Тому почав проєктувати власні моделі, які влаштували б саме Берлін. Так на заводі сформувався новий принцип – увага до форми. Спочатку це були накладки для меблів та невеликі прикраси, з яких почалося інше розуміння виробництва: річ цінна ще й зовнішнім оформленням.
При цьому завод продовжував виготовляти й те, чого потребували місто та армія:
- надгробні хрести;
- ваги;
- труби;
- деталі для механізмів;
- військове спорядження;
- пам’ятники.
З часом на підприємстві почали використовувати ще й нові метали. У 1822 році з’явилися вироби з бронзи, а у 1833-му – з цинку. Кожний новий матеріал відкривав нові можливості, але й ускладнював роботу. Навколо заводу в Берліні поступово сформувалася окрема промислова зона, яку почали називати Фоєрланд (Föhrland).
Як ливарня стала інструментом Берлінської Академії образотворчих мистецтв?
За ініціативи відомого скульптора Йоганна Шадова (Johann Schadow) на берлінський ливарний завод та Королівську порцелянову мануфактуру почали запрошувати нових талановитих майстрів. Серед них був і тірольський медальєр Леонард Пош (Leonard Posch). На той час Шадов вже керував придворною скульптурною майстернею та очолював Берлінську Академію образотворчих мистецтв. І саме він визначав, яким має бути “офіційне” мистецтво того часу.
Великі пам’ятники були лише частиною його роботи. Шадов багато працював і з невеликими виробами, пропонував оригінальні варіанти чавунних медалей і фігур. Потім їх тиражували на ливарному заводі. Саме тоді з’явилася найвідоміша робота Шадова – маленька скульптура левретки, яку назвали “Шадівський собака”. Вона настільки сподобалася німцям, що її почали копіювати різні майстерні, навіть приватні. Так одна модель перетворилася на впізнаваний образ в усій Німеччині.
Європейське художнє лиття за моделями Шінкеля
Берлінський прусський чавуноливарний завод поступово перетворився на місце, яке почало приваблювати відомих художників. Вони вже не просто малювали ескізи, а працювали разом із майстрами, які відливали речі. Серед них був архітектор і художник Карл Шінкель (Karl Schinkel), який у 1820–1830-х роках визначав стиль для виробів прусського двору. Він вигадував форми, робив креслення, а вже на заводах у Берліні, Глейвіці та Лауххаммері їх перетворювали на реальні речі з бронзи та чавуну.
Шінкель пропонував оригінальні:
- вази;
- медалі;
- ножі для листів;
- лави;
- столи;
- крісла;
- садові меблі.
Витвори, які робили за моделями Шінкеля та Поша, стали відомими далеко за межами Пруссії. Їх почали брати за приклад для художнього лиття навіть на російських заводах, але там більше змінювали моделі під місцеві традиції. Проте було б помилкою вважати, що всі вироби Королівського прусського чавуноливарного заводу створили тільки Шінкель або Пош. Їхні моделі задавали стиль, який згодом почав існувати самостійно та переходив з одного заводу на інший, змінюючись у різних країнах.
Йоганн Гете у чавунних витворах Крістіана Рауха
Для Королівського прусського чавуноливарного заводу в Берліні важливу роль зіграв скульптор Крістіан Раух (Christian Rauch). З ним у заводу ніби відкрилося друге дихання, майстри почали виготовляти зменшені копії великих скульптур.
Так у майстернях почали з’являтися дублі відомих пам’ятників і портретних бюстів:
- Гебгарда фон Блюгера (Gebhard von Blücher);
- Гергарда фон Шарнгорста (Gerhard von Scharnhorst);
- Ганса фон Вартенбурга (Hans von Wartenburg);
- Августа фон Гнейзенау (August von Gneisenau).
Але майстер Крістіан не обмежувався великими скульптурами, йому було цікаво працювати і з маленькими моделями. Він створював компактні статуетки, які потім ставали зразками для лиття. У 1829 році зробив у чавуні постать Йоганна Гете, яка стала дуже популярною. Її згодом повторювали у різних майстернях, з одного образу зробили чимало копій.
Майстер Крістіан не обмежувався створенням ескізів. Він добре розумів: одна скульптура може вийти або точною, або зіпсованою – все залежить від рівня підготовки фахівців. Тому взявся ще й за підготовку майстрів. У 1824–1827 роках він керував школою, де готували ливарників і карбувальників. Так поступово Раух створив на заводі гарну команду, яка гарантувала якісні витвори.
Як територія заводу перетворилася на урядовий квартал Берліна?
Чавуноливарний завод у Берліні залишив по собі слід, який і у XXI столітті можна відшукати на давніх міських цвинтарях – це надгробні хрести, котрі стали мовчазними маркерами епохи. Саме за цими характерними витворами берлінський чавун почали впізнавати далеко за межами столиці. Навіть сформувався термін “Берлінське залізо” (Fer de Berlin), який став своєрідним знаком якості для декоративного та меморіального лиття.
Але попри славу витворів, завод довго не протримався. Останнє лиття відбулося 5 січня 1874 року, а вже у 1878 році підприємство ліквідували. Споруди передали Прусській геологічній службі, яка перебудувала територію під свої потреби. Південну частину будівлі віддали Міністерству геології, а у головному корпусі розмістили Музей природознавства. Після об’єднання Німеччини та Берлінсько-Боннського рішення, яке перерозподілило державні установи, південне крило відремонтували та передали Федеральному міністерству транспорту.
Про те, як один завод переписав промислову логіку Берліна
Цей завод став для столиці чимось більшим, ніж просто місцем, де плавили метал. Він навчив місто думати по-іншому: не лише будувати, а й створювати речі, які можна повторювати, вдосконалювати й розповсюджувати. Завдяки цьому промисловому майданчику Берлін вперше відчув, що може бути не лише столицею, а й майстернею, де народжуються зразки для всієї країни.
Для Німеччини Королівський прусський чавуноливарний завод став першим підприємством, де почали поєднувати техніку й мистецтво. Те, що до того робили окремо інженери та художники, поєдналося у спільному процесі. І світ побачив гарні та дуже якісні витвори, які дали новий орієнтир тисячам німецьких майстрів.
Джерела:
- https://www.gedenktafeln-in-berlin.de/gedenktafeln/detail/koenigliche-eisengiesserei
- https://paz.de/artikel/aufstieg-und-fall-einer-preuszischen-fabrik-a10616.html
- https://collection.sciencemuseumgroup.org.uk/people/cp81138/christian-rauch
- https://muzeumcyfrowe.mnwr.pl/en/creator/posch-leonhard-1750-1831-1