Внаслідок Листопадової революції після поразки Німеччини в Першій світовій війні виникла Веймарська республіка. Це нестійке державне утворення страждало від економічних та політичних потрясінь. У період кризи, інфляції, масового безробіття та спроб нацистського перевороту поліції було складно реагувати на прояви злочинності й політичного насильства. Тож не дивно, що населення критикувало та висміювало правоохоронців за їх невдачі. Прикладом відданих захисників громадського порядку в непрості часи стали поліціянти Берліна. Докладніше про їх діяльність за часів Веймарської республіки читайте далі на berlin1.one.
Епоха псевдодемократії
Веймарська республіка – історична назва держави, що проіснувала в 1919–1933 роках. Назва пов’язана з конституційним Національним зібранням, що засідало в місті Веймарі (земля Тюрингія). Офіційно держава продовжувала називатися Німецькою імперією. Веймарська республіка була де-юре парламентською демократією. Це означало, що конституція гарантувала рівність усіх перед законом. Вона забезпечувала такі громадянські свободи, як свобода слова, друку, віросповідання, зібрань. Також було запроваджене загальне виборче право. А втім, за своєю суттю республіка була достатньо авторитарною та надавала президентові широкі повноваження. Президент міг легко розпускати рейхстаг, тобто парламент, коли завгодно призначати та звільняти з посади райхсканцлера тощо. Якщо державі загрожувала якась небезпека, президент міг безперешкодно скасувати цивільні свободи населення.
Створення Веймарської республіки змінило політичний контекст, у якому діяла німецька поліція. В умовах краху економіки й нестабільної політичної ситуації поліції було складно підтримувати громадський порядок та розкривати злочини. До того ж у новому уряді політичні партії мали більший вплив, ніж будь-коли раніше. Вони змагалися між собою за вплив на поліцію. Якщо партії, які підтримували парламентську демократію, прагнули використовувати поліцію як демократичний інститут, то праві націоналістичні партії мріяли про перетворення її на воєнізовану силу. Вони хотіли, щоби поліція захищала Німеччину від лівих революціонерів, особливо комуністів.
Поліція – слуга прусського народу
Пруссія була найбільшою та найбільш густонаселеною державою в складі Веймарської республіки. У Пруссії, столицею якої був Берлін, налічувалося 85 000 поліціянтів. Якщо до Листопадової революції 1918 року Пруссія славилася своїм авторитаризмом з обмеженими політичними свободами, то в період Веймарської республіки вона стала оплотом демократії. Соціал-демократи контролювали не лише прусський уряд, а й місцеву поліцію, намагаючись перетворити її на слугу народу.
До слова, Головне управління поліції Берліна було засноване в 1809 році. У 1926-му берлінські жінки вперше приєдналися до лав цього правоохоронного органу. Тоді ж місцеве поліційне управління було розділене на 21 відділення (пізніше – поліційні інспекторати), аналогічно до новостворених берлінських округів.
Охорона нового режиму
У перші роки існування Веймарської республіки поліція Пруссії та Берліна зокрема була вимушена боротися із суспільним хаосом. Німецькі військові повернулися додому зі зламаною психікою та готовністю до насильства. Це, а також економічна криза, спонукали людей до жебрацтва, крадіжок і бунтів. Громадяни виходили на мітинги й демонстрації, вимагаючи покращення умов життя та праці. Деякі групи намагалися в насильницький спосіб повалити уряд та захопити владу. Поліція була вимушена захищати не лише простих мешканців, а й політиків, затримувати злочинців і стежити за громадським порядком.
У 1924 році економіка стабілізувалася, політичні заворушення вщухли, а рівень злочинності знизився. Почалися «золоті роки» Веймарської республіки. Попри деякі покращення, поліція все ще мала багато завдань. Зокрема, політичні партії користалися правом на свободу слова та думки. Вони регулярно влаштовували марші та мітинги. Поліція була вимушена контролювати натовпи.
З восени 1929-го й до кінця 1930-х років тривала «Велика депресія», що спричинила нову хвилю жебрацтва, зростання рівня злочинності та процвітання кримінальних угруповань. Мільйони людей опинилися на межі виживання. Поширеними стали бездомність і недоїдання, проституція, торгівля наркотиками, азартні ігри, грабежі тощо. Криза сприяла зростанню націоналістичних та екстремістських настроїв. Поліція могла лише реагувати на всі ці наслідки економічного краху, але не була спроможна усунути глибинні причини. Тому, іноді зусилля поліції здавалися марними, оскільки кількість злочинів не меншала. Усе це підривало авторитет правоохоронців.
«Велика депресія» стала ідеальним часом для зміцнення репутації Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини (НСДАП). Адольф Гітлер завдяки своєму ораторському таланту залучив чималу кількість членів до партії. Нацисти використали економічну й політичну кризу для зміцнення своїх позицій. Образ Гітлера як сильного лідера підкупив людей. Він обіцяв виборцям об’єднати населення та покласти край політичним розбратам. Зосереджувалися нацисти на виборцях з усіх верств суспільства, а не лише якісь конкретній групі.
Чимало розчарованих у парламентській демократії німців почали поділяти радикальні політичні ідеї. Якщо на національних парламентських виборах 1928 року нацисти набрали менше ніж 3% голосів, то вже в 1930-му ця цифра зросла до 18%. Націонал-соціалісти майже раптово стали важливою політичною силою. Головним ідеологічним ворогом Гітлера була Німецька комуністична партія. І нацисти, і комуністи виступали проти парламентської демократії. Опоненти нерідко організовували між собою сутички, змушуючи встрягати поліціянтів. Політично інспіровані вуличні бійки стали звичайною частиною німецького життя. Воєнізовані формування, до яких були причетні німецькі партії, билися просто на вулицях. Штурмовики НСДАП не лише здійснювали атаки на політичних опонентів, а й нападали на беззбройних євреїв на вулицях, часто застосовуючи вибухівку та сльозогінний газ. Поліція, яка не могла зупинити напади, поступово втрачала свій авторитет. До того ж часто вона була неспроможна відповідати за безпеку на мітингах, демонстраціях, страйках.
Кінець демократії
Більшість поліціянтів Веймарської республіки не були нацистами та професійно виконували свою роботу. А втім, існувала частка працівників, які сприяли нацистському руху, повідомляючи про майбутні поліційні рейди чи інші заходи. Вони поділяли антикомуністичні ідеї, відкидали парламентську демократію та Веймарську республіку й очікували повернення до авторитаризму.
Зрештою, усе це призвело до фактичної самоліквідації демократичного ладу після призначення 30 січня 1933 року президентом Паулем фон Гінденбургом на пост райхсканцлера Адольфа Гітлера. Це був початок нацистської диктатури. Німцям, серед яких і поліціянти, довелося прийняти новий режим, обнадійливо сподіваючись на позитивні зміни. У 1933 році почалося перетворення місцевої поліції на національний державний правоохоронний орган.